Шлях до мрії – це натхненна історія, заснована на реальних подіях, що доводить: інвалідність – не вирок, а виклик, який можна прийняти і подолати. Після нещасного випадку Іван Космина втрачає можливість рухатися, але не втрачає жаги до життя. Його світ змінився назавжди, та він знаходить новий сенс у відродженні мрії – відновленні старого мотоцикла «Дніпро» та здійсненні мотоподорожі, яка кине виклик як його фізичним можливостям, так і суспільним стереотипам. Ця книга – не просто автобіографія, а історія боротьби, волі до життя, підтримки справжніх друзів і незламної віри у власні можливості. Вона про тих, хто не здається, хто навіть у найтемніші моменти знаходить світло, і йде вперед, попри всі труднощі. “Шлях до мрії” – це книга, яка змушує замислитися, надихає та нагадує: немає нічого неможливого, якщо справді хочеш жити
Шлях до мрії
Автор – Іван Космина
Розділ І
Вітаю тебе, мій читачу. Мене звати Іван Космина і маючи важку форму інвалідності я хочу розповісти тобі свою історію мотоподорожей під назвою ”Шлях до мрії”.
Після невдалого пірнання в воду, літом 2010-ого, я получив важкий перелом в шийному відділі хребта і моє тіло паралізувало на 85 відсотків. Я розповідаю тобі це не для того, щоб викликати в тебе жалість до себе. Повір, це не найгірший варіант в житті. Є куди гірші в здоровому тілі.
Але тоді я втратив віру і запитував в Бога, за що мені таке жорстоке покарання, я не розумів чому саме зі мною це сталось, адже я нікого не вбив, не згвалтував і не пограбував. Ці думки крутились в моїй голові довгих вісім місяців і остаточно тягнули мене на дно. Я навіть почав задумуватись, що Бога не існує: бо за що ж Він так покарав мене ”любимого”? Суїцидальні думки переповнювали мене не один день і місяць, але Господь і справді сильно любить мене, як і кожного з вас впринципі, тому коли я остаточно опинився на дні, Він послав мені людину з іменем перемоги, яка допомогла мені звідти вибратись. Бо в Бога немає інших рук, як руки людини.
Я не став глибоковіруючою людиною і не б’ю поклони до образів, та я точно знаю, що моє життя врятувала любов. А що означає любов? В Євангеліє від Івана пише: Бог є Любов.
Але це вже зовсім інша тема розмови, а продовження цієї розповіді, стосується мого мотоцикла, який мені залишився у спадок від покійного діда. Цей ржавий, старий мотоцикл, який швидше нагадував груду металобрухту ніж засіб для пересування, став для мене віддушиною в певний період мого життя. Будучи паралізованим, я докладав багато зусиль, щоб відновити цього байка і мріяв про подорожі на ньому.
Ця історія бере початок ще в далекому 1978 році за дев’ять років до мого народження. Саме тоді на Київському мотоциклетному заводі КМЗ був випущений мотоцикл ”Дніпро” МТ10-36 а вже через декілька місяців мій дід, Космина Ярослав Степанович купив цього красеня, яким марив не один рік. Моя бабця, Наталя Антонівна, розповідала, що коли мотоцикл привезли до дому, то в діда котились сльози радості від цієї, такої бажаної покупки.
Мотоцикл ”Дніпро” це була мрія чи не кожного жителя сільської місцевості колишньої СРСР, який заміняв недосяжні на той момент автомобілі. Абревіатура ”МТ” означає, мотоцкл тяжкий, але сам, Дніпро, був невдалою копією Німецького мотоцикла БМВ з опозитним двигуном і боковим причепом. З усіх щілин просочувалось масло, а розхід палива був 8-10 літер в кращому випадку.
”Якщо масло з двигуна Дніпра не капає, значить його там немає”. Жартували Дніпроводи. Але оскільки нічого кращого в радянському союзі не було, то цей мотоцикл користувався попитом.
Такого поняття, як байкери чи мотомандрівники в Українських селах небуло в ті часи, і взагалі, за щось подібне, напевне б ”пришили” статтю туніядство. Тому, мотоцикл для селян був зазвичай помічником в господарстві.
Вперше за кермо дідового мотоцикла я сів після його смерті в липні 1998-ого року. Для одинадцятирічного хлопчини кінця 90-их це було багато радості. Сучасні діти, мабуть цього не зрозуміють. Літній теплий вечір в селі Постолівка. Тато виходить з хати і каже мені: Ну що, Івасику, поїдеш за кермом мотоцикла? На такі авантюри мене двічі запрошувати не треба. Тааак!!! Голосно прокричав я і вискочив на залізного коня, який стояв на подвір’ї. Раніше, дід садив лише в коляску, позаду нього забороняв, а за кермо і мови не було. І хоч він мене любив, це відчувалось, я його побоювався і слухав.
В кількох метрах від дому був стадіон, який, чомусь, місцеві називали ”оболоня”. Тато виїхав на це оболоня і зупинився.
– Сідай за кермо, Івасю.
Мотоцикл робив рівно і басисто. Цей звук нагадував мені мотоцикли з Американських кінофільмів.
– Дивись Івасику, це ручка зчеплення, а це, в низу, лапка перемикання передач. Перший індикатор на панелі управління, той що зеленого кольору, показує нейтральну передачу. Щоб зрушити з місця, ти повинен вижати зчеплення, носком ноги натиснути першу передачу, тоді зелений індикатор погасне. Потім, ти повільно відпускай зчеплення та добавляй газу рукою, але обережно з поворотами на право, щоб не підняло коляску і не перекинуло мотоцикл. З права, лапка гальм. Все зрозумів, перепитав батько?
-Так! Відповів я в передчутті пошвидше виконати усі перераховані батьком дії.
-Тоді, поїхали!
І я повільно рушив з місця виконуючи всі вказівки, які мені давав тато. В той момент, мені здавалось, що я король доріг. Я рушив з місця та гордо їхав ”оболоньом” маневруючи між ліпухами коров’ячих какашок, якими була встелена земля.
Я не знаю, що сказати про відчуття від мотоцикла, якого я тоді підкорив, це просто діапазон сили, якою ти контролюєш і справа навіть не в швидкості з якою ти рухаєшся, ти можеш рухатися 20 км за годину, але те, як поводиться двигун, це відчуття, яке неможливо описати. Ти їдеш на зустріч вітру, слухаєш, як працює двигун під тобою і це прекрасно, бо мотоцикл стає частинкою тебе.
Розділ ІІ
Повноцінно і самостійно я почав їздити за кермом мотоцикла в восьмому класі. Але після першого курсу в універі, мотоцикл я розібрав на ремонт і так не зібрав, бо купив свій перший автомобіль ”Запорожець”. А мотоцикл стояв розібраним до 2020 року. Того року було десятиліття моєї травми через яку я не міг ходити, а мої руки працювали на 15 відсотків і я вирішив реанімувати калясич діда.
Я довго шукав сенс життя і не розумів в чому він. В продовженні роду? В коханні? В грошах? І кожного разу заходив в тупік шукаючи хоча б щось за що б я міг зачепитись і тоді я зрозумів, що немає єдиного визначення, яке б підійшло для всіх, бо кожна людина сама обирає сенс свого життя. Який може бути сенс життя в молодої людини, тіло якої паралізоване на 85 відсотків і немає сім’ї, грошей і роботи? Який сенс життя може бути в людини, яка без кінської дози спеціальних капель, не може сходити в туалет по великому, або почухати носа, коли лежить? Найбільше бажання здохнути до ранку, бо на твою думку від цього тільки стане краще усім. Але ми мусимо навчитися жити в цих умовах і не просто жити, а бути щасливим і зробити хоч щось, що змінить життя інших на краще. Ніхто з нас не знає, що буде завтра. Ніхто з нас не знає, скільки нам дано прожити, але поки ми дихаємо, ми зобов’язані наповнити сенсом своє сьогодення, бо життя, це безцінний дар. За свої 36 років я зрозумів, що проблеми завжди будуть, сьогодні одні, а завтра інші і єдиний шлях, це прийняти реальність такою, якою вона є. В вашому житті можуть бути небезпеки і радощі, але те, що буде завтра, залежить від того, що ви зробите сьогодні. Моментами життя дуже складне і здається, настав час, що далі неможливо рухатись і хочеться поствити на цьому хрест і зупинитись, але вихід є завжди. Навчіться поважати себе, любити себе і приймати себе. Прислухатись до себе, до свого серця і жити своїм розумом. Людина творець своєї долі і якщо ви залишились в живих, ви можете багато чого змінити, варто тільки повірити в це. Але дуже часто, через жаль до себе, люди стають заручниками власної слабкості. Люди змушують себе повірити в свою важку долю і часто шукають вирішення проблем в алкоголі, наркотиках чи навіть самогубствах. Зупиніться, тут виходу немає.
Розділ IІІ
Чому будучи паралізованив, я вирішив подорожувати на мотоциклі?
В 2015-ому році я мав необережність піти в політику з надією облаштувати Гусятинську громаду доступністю для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення відповідно до законів України та Конвенції ООН, яка діє в Україні з 2010-ого року. Але тоді я навіть уявлення немав, що мене чекає попереду.
Недаремно кажуть: ”Хочеш дізнатись про людину більше, дай їй владу”. Дякую тобі, Боже, що вберіг мене від цієї спокуси і дав мені мудрості не влізти в те болото, яке засмоктало не одну людину, бо маючи інвалідність і будучи депутатом Гусятинської ОТГ, та помічником депутата Верховної Ради України, можна було фантастично використовувати це, як інструмент маніпуляції суспільством, грати на почуттях і жалості людей, підігруючи владі та отримувати за це своїх тридцять срібняків.
Мова любові та мова спокуси однакові. Адже чоловік, який хоче провести з жінкою одну ніч і чоловік, який хоче провести з жінкою все життя, кажуть їй одні і тіж слова: ”Я тебе люблю”. Але Біблія в Євангеліє від Матвія застерігає нас: ”Стережіться вовків в овечій шкурі”. І я щасливий, що вберігся.
З перших днів депутатства, я був в опозиції і після чотирьох років своєї роботи, як я почав помічати серйозне погіршення залишків свого здоров’я, остаточно вирішив покинути місцеву політику бо розчарувався в місцевих так званих політиках. Нажаль вони почали розвивати лише свої сфери впливу і працювали у власних інтересах, а не на розвиток громади. Це був не мій шлях і я на ньому зупинився. Та я не міг піти з політики не попрощавшись зі своїми так званими колегами, адже з ”Білого дому” йшло багато пліток і дискредитації, по питанню доступності для людей з інвалідностю. Тому на четвертому році свого депутатства я подав позовну заяву до Тернопільського окружного адміністративного суду на Гусятинську владу про дискримінацію за ознакою інвалідності та в жовтні того ж року переміг в суді, систему, Гусятинської бездарної, брехливої влади і пішов з політики переможцем, бо як казав мені мій один давній знайомий: ”Треба вміти прийти і треба вміти піти”. Тому, цей суд та перемога в ньому, були принциповими для мене. А те, що я переможу в суді, я знав, бо порушення прав людей з інвалідністю Гусятинською владою були очевидні для кожної порядної людини, яка хоче жити в правовій державі і разом з командою Київських адвокатів, ми це довели.
Я мусів себе чимось зайняти покинувши політику і спершу думав лише зібрати всі деталі мотоцикла до купи, щоб цей 42 річний байк стояв в гаражі, такий собі конструктор для дорослих, заняття від скуки і пам’ять про покійного діда. А згодом я часто мріяв про те, що було б класно, якби мотоцикл діда поїхав і як то кажуть: ”Мене понесло”. В пошуку змін, я вирішив пересісти на мотоцикл, і згодом це змінило коло мого спілкування, і я остаточно пішов на зустріч мрії, щоб кардинально змінити своє життя.
На цей момент мотоцикли Дніпро здавали на металобрухт, український ринок заполонила дешева китайська техніка, а для допомоги по господарству використовували дизельні мотоблоки, тому старі Дніпри були нікому непортібні. Мотоцикл який я вирішив зібрати для себе, останній в списку про що мріє молодь чи будь хто інший з любителів мототехніки, але це все, що я міг собі позволити на той момент. Думав я. Деякі запчастини я купляв на металобрухті та щиро вірив, що з цієї груди старих запчастин я зможу зібрати мотоцикл хоча б для невеликих подорожей на відстань до 10-ти кілометрів, але я поняття не мав, що мене чекає попереду. Якщо хтось думає, що японські мотоцикли це дорого, то ви ще на Дніпрах не їздили.
Я почав шукати в інтернеті чи є щось подібне, де люди з важким пошкодженням в шийному відділі хребта їздять на мотоциклі. Важливим моментом був той факт, щоб я сам міг заїхати в боковий причеп і мене не треба було пересаджувати. Я не хотів, щоб хтось мене піднімав і рвав свою спину, та на просторах українського ютубу, я не знайшов нічого.
Але на одному з Американських ютуб каналів, я знайшов схожий мотоцикл, який малював в своїй голові, роздрукував та прикріпив фото на стіну поруч з своїм ліжком і це фото висіло там до тих пір, поки я не досягнув своєї мети. Це мій метод візуалізації для досягненя поставленої цілі.
– Мам, знаєш, що я задумав? Запитав я одного разу в мами.
– Що?
– Я хочу відновити мотоцикл діда Славка і виїхати на ньому, щоб показати суспільству, що інвалідність, це не кінець життя, що люди з травмою в шийному відділі хребта теж можуть подорожувати на мотоциклі. Ти не будеш проти?
– А якщо скажу, що я проти, тебе це зупинить? Посміхаючись відповіла моя мама, Галина Іванівна.
Мама постійно підтримувала мої ідеї і якщо б я сказав, що хочу зробити космічний корабель в своєму гаражі, мама відповіла б: ”Роби, хіба я проти”.
– Мамо, але це додаткове навантаження на наш і без того скромний бюджет, вмене ж з початку пандемії немає підробітків.
– Роби, я ж бачу, що ти загорівся і хочеш релізувати свій задум. Але ж як ти на ньому хочеш їздити, в тебе ж руки не працюють?
– Чекай мамо, я ще не знаю, як я маю цю груду металобрухту зібрати в мотоцикл, адже я фізично не можу ні ключ в руки взяти, ні зварочним апаратом користуватись. Зараз до Савчука подзвоню, чи він мені поможе зі зварювальними роботами.
– Івасю, Михайло Дмитрович скоро від тебе перестане трубку піднімати. Ти постійно знаходиш для нього якусь роботу. То сплави річкою, то пам’ятник повстанцям, то машину тобі дає постійно.
– Мамо, я знаю Дмитровича, він погодиться. Цей чоловік навіть лютому ворогу допоможе в скрутну хвилину.
Я взяв телефон в руки і набрав Савчука.
– Алло! Добрий день Михайло Дмитрович, я тут дещо придумав, підтримаєте мій задум?
– Ваня, дивне запитання. Ти ж знаєш, що твої ідеї я завжди підтримаю, якщо це мені під силу. Що від мене треба?
– Михайло Дмитрович, я задумав зібрати мотоцикл, той що в мене в гаражі стоїть розібраний і робити невеликі подорожі, щоб показати суспільству, що інвалідність не кінець життя. Мені потрібні ваші зварювальники.
– Ну ти даєш, Ваня. Засміявся Савчук. Зробим. Готуй деталі, які треба зварювати, а хлопці приїдуть, заберуть тебе з деталями в цех і ти їм розкажеш, що і як ти хочеш. Домовились?
– Михайло Дмитрович, а нащо вам це?
– Що саме? Перепитав спантеличений Савчук.
– Мені допомогати, нащо вам?
– Бо ти подаєш оригінальні ідеї. Людина з інвалідністю, яка з трудом телефон в руки бере, людина, яка через свою травму не може ложку в руках тримати, хоче подорожувати на мотоциклі. Я таких більше не знаю крім тебе, але хочу, щоб решту людей з інвалідністю займались чимось схожим. Тому ти роби, організовуй, а все що від мене залежить, я долучусь. До роботи, Ваня. Нема коли балакати, засміявся в телефон Савчук.
Я обдзвонив всіх хлопців з села і майже всі були заняті роботою в цей день, або були за межами села, а до завтра, як вони мені пропонували, я чекати не можу. Якщо я щось задумав, мені потрібно вже і зараз.
– Здоров Андрій! Чим займаєшся? Зателефонував я ще одному знайомому.
– Сьогодні в мене вихідний, хочу відпочити.
– Андрій, мені треба мотоцикла розібрати. Того, що в мене в гаражі.
– Вань, та ті що металобрухт приймають, самі розберуть, я нині нічо не хочу робити, бо завтра знову на роботу.
– Андрій, який металобрухт? Я не збираюсь мотоцикл на метал здавати, я хочу його відремонтувати і їздити ним. Мені треба розібрати цей байк, щоб підварити раму, зняти фарбу і заново пофарбувати. Моя ціль з цієї груди запчастин створити щось своє і мені потрібна твоя допомога.
– Їздити!? А як ти їхати будеш? Запитав здивований хлопець.
– Андрій, я ще не знаю, як зробити його маю, а як будем їхати подумаємо пізніше. То ти допоможеш мені?
– Зараз буду!
Андрій дуже хороший хлопець та частенько брав активну участь в різних проектах, які я організовував. З такими людьми можна багато зробити і цей юнак постійно брав активну участь в громадському житті села. Пройшло пів години і Андрій вже був на моєму подвір’ї.
– Вань, ти точно задумав зібрати цей мотоцикл для себе, чи це якись прикол!? Перше, що сказав хлопець подавши мені руку і здивовано подивився на мене.
– А я тебе колись обманював? Відповів я, запитаням на запитання.
– Та ні, просто це реально металолом…
– Пішли в гараж і не говори дуриць, цей мотоцик поїде, от побачиш.
Андрій відкручував все, що я його просив, і все розставляв по поличках і по баночках. Залишилась гола рама готова до модифікації. Я не хотів щоб ця рама залишалась з оригінальним сидінням, але й різати раму не хотів.
Замість стандартного сидіння я планував встановити сидіння від Дніпро МТ-9, в народі це сидіння називають лапухом. Чомусь свій проект я бачив лише з одним сидінням для водія.
В цех де працював Савчук зі своїм напарником Дмитром Папазовим привезли мене та раму від дідового мотоцикла. Робочі спершу не розуміли, як все має бути, але потім кажуть: Вань, кажи де різати і що варити.
Ми відрізали старі кріплення від стандартного Дніпра та почали приварювати нові кріплення для сидіння та велосипедних пружин, які мали б покращити амортизацію для водія. Потім зрізали кріплення для підніжок пасажира, і наче все зробили з того що я планував, але я побачив один з елементів, які виготовляли для дитячих майданчиків в цеху.
– Вітя, кажу я до зварювальника. А ну приклади цю деталь до рами біля кріплень амортизаторів. Він приклав, я оглянув і кажу супер, буде чудова спинка. Приваруй до рами. Також було вкорочене крило, але з часом я його замінив, як і багато чого іншого.
Цей мотоцикл планувався робитися з старих деталей з мінімумом вкладень, але ця мотоциклетна тема мене серйозно почала затягувати. Тому я багато робив та потім переробляв.
Раму мотоцикла, бак, колеса, крило, та деякі дрібні деталі, які мені хлопці почистили, я залишив в Савчука на фарбуваня. Михайло Дмитрович мені запропонував пофабувати все фарбою, якою вони фабують дитячі майданчики. На що я погодився з радістю і за тиждень, все було пофарбовано в чорний колір та стояло в моєму гаражі.
– Ваня, а коляска яка має бути? Запитав мене Савчук.
І я на пальцях почав йому пояснювати, що стандартну раму коляски треба розрізати в чотирьох місцях, занижувати її, розширювати, подовжувати, робити поручні та пандус, який слугуватиме бортом, або борт, який слугуватиме пандусом.
-Ми то зробимо без проблем, Вань, ти Віталіку все розкажи, дай розміри своєї коляски і все буде зроблено. Віталік розумний хлопець. Але, трошка треба почекати, бо маємо багато замовлень закінчити. Метал є, а на пандус сітку купимо. Все буде ОК.
Роботи з коляскою затягнулись на довго, бо роботи в Савчука своєї хватало багато і вільного часу не було.
За кошти які мені дали за надану в оренду землю я купив дві нові шини та камери і почав збирати скелет мотоцикла. Хлопці прикрутили амортизатори та вилку, встановили кермо і вчепили колеса, які були разом з шпицями пофарбовано в чорний колір. І на нових шинах та в свіжій фарбі, ця куча металобрухту почала бути схожою на мотоцикл.
Залишилось зібрати двигун та коляску і можна виїжджати, але все це було лише в теорії, а по факту, роботи було дууууже багато, і моментами я хотів кинути цей проект, бо не вдавалось, не було грошей, чи людей в потрібний момент, які б зробили ту чи іншу роботу. Багато роботи було зроблено непотрібної з ціллю економії, еле всі ми добре знаємо відому приказку: ”скупий двічі тратить”. Я не вважаю себе скупим, просто намагаючись зекономити, тратив більше, і через цю мою ”економію”, доводилось багато переробляти, міняти, вдосконалювати.
З часом заводились нові знайомства по всій Україні серед мотоциклістів, які були в темі, як краще зробити Дніпра і тоді поступово стояло завдання не просто виїхати і байдуже, що за тобою масло капає та всі штани і взуття в жирних плямах, а зробити цей мотоцикл кращим чим з заводу, зробити його несхожим на інші. Підшипники не Китайські ставити, а Японські, появлялись думки про речажну вилку, хоча її вартість дорівнювала ціні мотоцикла. Коло однодумців почало розширюватись і чим більше я почав дізнаватись про ці мотоцикли, які в основному здавали на металобрухт, то все більш якісно, хотів зробити свого Дніпра.
Розділ ІV
Як відбуваються роботи з мотоциклом і подальші плани, я описував на своїй сторінці в Фейсбук і одного разу, мені написав мій голега, Тарас Танчак. Мій реабілітолог з Більче-Золотецької лікарні де ми і познайомились коли я лікувався. Хлопець любив мотоцикли і катався в вільну хвилинку.
-Ванюха здоров! Бачу втебе цікавий задум з мотоциклом, може щось по деталях допомогти, то ти кажи і я напишу в нашій байкерській групі може хтось має те, що ти шукаєш.
-Здоров Тарасе. Та наче все є, я ж його з металобрухту збираю і не збираюсь туди вкладувати багато грошей. Хіба що бак від К-750 якби ти знайшов за адекватну ціну, то я купив би.
-Ванюха, щось пошукаєм!
Танчак їздив на дорогих спортивних мотоциклах і не дуже цікавився сорокарічними запчастинами, які здавали в чермет, але його коло знайомств серед байкерів було достатньо широке, щоб дізнатись за любими деталями.
-Ванюха здоров, є бак який ти шукаєш, але отой бардачок, що зверху, заварений.
-Яка ціна, Тарасе?
-То братський ”підгон”, друже. Тобі хлопці, його (бак) дарують. Ванюха, байкери це ціла родина де один одному допомогають.
-Тарасе, але ж я не байкер. Ванюха, знаючи твій характер, ти ним скоро станеш. Я тобі скину номер телефона Тараса Максиміва з Чорткова, це він обіцяв тобі цей бак. Чекаємо на дорозі.
Я довго не чекав і одразу зателефонував за номером, який мені прийшов на вайбер.
-Алло, Тарас привіт, мене звати Іван. Я телефоную з приводу бака від касіка.
-Так, я чекав вашого дзвінка Іване. Кажіть номер пошти, куди передати той бак.
-смт Гусятин НП-№1.
-Чудово, завтра відправлю. Іван, а як ви плануєте їздити цим мотоциклом.
-Я буду, як пассажир. Моя ціль, показати суспільству, що люди з інвалідністю теж можуть подорожувати на мотоциклу, а ще, це пам’ять про діда.
-Класний задум Іване, якщо будуть потрібні деталі, дзвоніть. Щось знайдемо.
Саме з Тараса Максиміва, я почав знайомство з великою кількістю байкерів.
Тарас відправив мені той бак, але фарбувати його з балончика чи фарбою для дитячих майданчиків я не став, а замовив двох компонентну чорну фарбу через інтернет.
-Славік привіт. Набрав я номер сусіда, який займається ремонтом автомобілів і якому я дав відрихтувати старі крила ІЖа які планував ставити на свого Дніпра.
-Славік, мені передали бак від Касіка, і фарбувати його дешевою фарбою шкода, я купив якісну фарбу. Помалюєш його?
-Без питань. Відповів хлопець.
Славік приїхав, забрав бак пошпаклював його і задув чорною фарбою і я вже чекав на двигун.
В двигун я не планував вкладати кошти, купив дешеві прокладки, сальники Китайські і хлопці з Гусятина Руслан і Валера мені його перебрали. Валера все вимив хімією для посуди та бензином і так, на моє прохання зібрали двигун з старих запчастин, але запустити його так і не вдалось. Мотоцикл пчихав, стріляв, але не запускався.
Того ж літа, я випадково зайшов на Ютуб канал, ”Мт гараж”, автор цього каналу ”Тьома Харківський”, який займався ремонтом Дніпровських двигунів та їх вдосконаленням і вирішив написати йому запитавши ціну ремонту. Почувши відповідь, я чемно подякував і зрозумів, що це не мій майстер, адже ціна коливалась від 500 до 1000 доларів за ремонт, але я був здивований коли на наступний день Артем мені написав знову.
-Іван здоров! Я тут переглянув Вашу сторінку і подумав, що зможу зібрати вам двигуна безкоштовно зі своїх запчастин. Єдине за що Вам доведеться заплатити, це за ремонт голів. Звісно там не все нове буде в двигуні, але в мене залишається багато запчастин імпортних і досить непоганих і я захотів допомогти з Вашим проектом. Але завчасно говорю, це буде довго. Я погодився без роздумів, бо в своїх відео, Артем ставив кожну гаєчку, кожен болтик новий, якісний з гальванічною обробкою. Алюміневі деталі проходили очистку і виглядали, як нові. Сальники Японські, підшипники теж Японські, вдосконалена маслосистема блок двигуна блистить. Це треба мати стальні нерви, щоб все це доводити до такого стану.
Я негайно знайшов хлопців, зняв двигун і відправив його в Нову Водолагу Харківської області до Артема.
В той період я сидів в хаті, бо моє електрокрісло не заряджалось і я відправив акомулятори в Київ на перевірку, а сам шастав по ФБ сторінках опозитчиків надихаючись їхніми роботами і випадково зайшов на сторінку Віктора Чорнія з Івано-Франківщини. Слово за словом і ми розговорились про його роботи коліс, які були на любий смак, і за мій мотоцикл.
-Іван, а давай я на твій байк зроблю колеса на 80 спиць.
-Дякую Віктор, але це мені не по кишені.
-Іван, такий мотоцикл, як твій, має бути на гарних колесах. За роботу я в тебе грошей не братиму, ти лише купи спиці і відправ мені свої старі колеса.
Я зняв з своєї кридитної карти 2000 гривень і 1400 одразу відправив Віктору, щоб той купив спиці. На наступний день попросив сусіда поставити мотоцикл на дерев’яні колоди і зняти колеса з мотоцикла. Потім подзвонив знайомому таксисту, Ігорю, який частенько був моїми руками і ногами, щоб той завіз колеса на шиномонтаж, зняв шини і відправив диски до Віктора. Всі ці маніпуляції я робив з хати через телефон та інтернет.
-Гроші з кредитки зняв? Запитала мама коли зайшла в хату.
-Мам, все буде ОК. Ти навіть не уявляєш, які то колеса будуть. Я за декілька місців частинами віддам всі гроші в банк, не хвилюйся. Розумієш мамо, раніше мотоцикл для мене був лише як техніка, а тепер для мене це мистецтво. Мотоцикл стверджується через тюнінг, тому цей майстер і з’явився, його мені сам Бог послав. Я дивився за реакцією мами і бачив, що вона чудово розуміє, що я намагаюсь її заговорити, але для неї теж було важливим, щоб я чимось займався, тому вона спокійно реагувала на моє хоббі, яке не лише почало витягувати гроші з дому, але й спонукало брати кредит.
Коли Віктор получив той металобрухт який я йому вислав не чекаючи взявся за роботу і скидував мені фото, що він робить. З абсолютного металолому, Віктор зробив чудові колеса. Він провів пукльовку кожного диска, просверлив додаткові отвори, зняв стару фарбу, погрунтував і пофарбув порошковою фарбою в чорний, глянцевий колір. Скинувши мені фото, я не повірив, що це мої колеса.
-Іван, я в справах маю їхати в твоєму напрямку і можу тобі закинути диски, заодно і познайомимось.
-Супер, заїжджай. Відписав я Віктору.
Ми домовились на один день, але потім плани змінились і Віктор приїхав після мого Дня народження 26 вересня. Це дуже хороший і скромний хлопець ми довго спілкувались, пили каву і Віктор розказував мені про фестиваль ”Опозитне збіговисько”, яке він організовував в Карпатах, а я йому про свій мотоцикл. Вигляд який надав Віктор моїм колесам підштовхнув мене ще більше докладати зусиль, щоб виїхати на цьому байку.
-Іван, ти започакував класну ініціативу. Не зупиняйся. Якщо буде потрібна моя допомога, кажи. Сказав мені на прощання Віктор.
Для мене це були дуже важливі слова підримки бо вже на той момент я не раз хотів кинути цю затію, мені часто не вдавалось, не було людей і грошей. Бюджет мотоцикла давно вийшов за межі передбачуваного, а результату очікуваного не було. За два літа, які я працював над цим мотоциклом я так і не зміг його запустити, але в такі моменти я завжди згадую фразу Черчеля. Ніколи не здавайся! Ніколи! Ніколи! Ніколи! І це мені допомогає.
Того ж дня мене навідала моя похресниця, Мартуся та Римокатолицький священник отець Михайло. Ми сиділи, пили чай і тут задзвонив мій телефон. Це був Тарас Максимів.
-Іван привіт! Я зараз в Гусятині, ти не проти якщо я заїду в гості?
-Звісно, що не проти. Заїжджай.
-Іван, але я не сам.
-Заїжджай не сам.
Через пів години я почув на вулиці гуркіт мотоцикла, а потім ще одного і ще. Виглянувши в вікно я побачив, як один за одним до мого подвір’я починають наближатися байкери на залізних конях. Всі вони були одягнені в захисні костюми, шлеми, спеціальне взуття і рукавиці. Моя мама, яка пішла виглядати Тараса, відкрила ворота, щоб байкери заїхали на подвір’я. Виїхавши з хати, я був спантеличений і до кінця не розумів що відбувається, адже такої кількості мотоциклів одночасно я не очікував.
Хлопці і дівчата вітали мене з пройшовшим Днем народження, ми знайомились, але я так і не зміг всіх запам’ятати та часто перепитував імена.
-Іван, ну показуй свій мотоцикл над яким ти працюєш. Голосно сказав Тарас і я всіх повів до гаража.
-Там нема зараз нічого цікавого, лише скелет стоїть на дерев’яних колодах, але сьогодні мені вже доставили диски. Коментував я.
-Ось так відкриваючи задній борт, я заїжджатиму в коляску, продовжував я говорити показуючи свій байк, але ще дуже багато роботи попереду.
Знайомства з однодумцями давали мені сил рухатися далі. Я мріяв тоді не лише про свій мотоцикл, але й про виставку мототехніки в своєму селі та про створення мотовеломузею. Я ще не знав, як я все це маю робити, але вмене вже були мрії, що це буде цікаво для багатьох людей і наше меленьке, нічим непримітне село, може стати локацією для туристів на мотоциклах.